ЮРИЙ ШАХИН

ТЕЗИ ПРО ДМИТРА ТАБАЧНИКА

 

В конфлікті, що розгорнувся останнім часом навколо призначення нового міністра освіти, помітні три позиції – і всі три неправильні. Дехто виступає проти призначення Табачника, дехто навпаки виступає на захист міністра, а дехто дивиться на все це з байдужістю. Мовляв, це внутрішні буржуйські розборки і нам немає до них справи. Перші дві позиції означають на практиці підтримку однієї групи буржуазії проти іншої. Третя позиція – це політичний індиферентизм, ухиляння від будь-якої участі у політичній бортьбі. Яку ж позицію зайняти марксистам, якщо всі ці три помилкові?

Насамперед треба наголосити, що нам дійсно немає ніякої справи до долі Табачника. Дмитро Табачник нам взагалі як такий не потрібен. Нагадаємо, що Дмитро Табачник – це та сама особа, що подарувала Україні Кучму. Саме він керував передвиборчою кампанією Кучми у 1994 році і забезпечив його перемогу. Потім Табачник очолив адміністрацію президента і допомогав Кучмі у розбудові сучасного апарату буржуазної держави. Саме за його перебування на цій посаді сформувалися підвалини авторитарного режиму Кучми, було нав’язано Україні конституцію 1996 року. До її появи Табачник доклав особистих зусиль, як член конституційної комісії. У 1997 році Табачник через гучний скандал пішов  з посади голови адміністрації президента. З’ясувалося, що Табачник впевнено просувається від звання до звання: лейтенант запасу, капітан запасу, майор запасу тощо. Мабуть, претендував на генерала. Коли вибухнув скандал, по Верховні Раді ходив жарт, який влучно відобразив роль Табачника у тодішній владі: що таке дімократія? Це коли Діма призначає собі будь-якого президента. Є що згадати про Табачника і 2004 року. Як вірний кучманоїд він всіляко допомогав перемозі Януковича, аби продовжити в іншій формі існування режиму Кучми.

Щоправда, в часи правління помаранчевих Табачник проявив себе з позитивної сторони. Він боровся проти пропаганди українського фашизму, що здійснював Ющенко, возвеличуючи ОУН-УПА, виступив на захист прав національних меншин та російської мови. Тобто проявив себе як буржуазний демократ. На передостанньому слові треба особливо наголосити. БУРЖУАЗНИЙ. Табачник був і залишається представником буржуазних класів. Політична сила, з якою він себе пов’язав, є агентом великого бізнесу і такою залишиться. З цього боку немає ніякої принципової різниці, чи є він представником Партії регіонів, чи Блоку Тимошенко, чи колишнього президента Ющенка. Він буржуазний діяч і міністр буржуазної влади. Послідовна класова позиція вимагає поставитись до долі міністра освіти байдуже. Встоїть, не встоїть – все одне. Міністрество освіти залишиться провідником буржуазної ідеології в школі та вузі, як з Табачником, так і без нього.

Отже, Табачник нам не потрібен. Але нам дещо потрібно від нього. Це – освітянські реформи. Партія регіонів йшла до влади, обіцяючи деякі демократичні перетворення. Насамперед, це вирішення мовного питання та зменшення націоналістичної складової у змісті освітніх програм. Особисто Табачник, принайні, до цього схиляється.

Послідовні марксистські сили не можуть ігнорувати будь-які кроки спрямовані на вирішення мовного питання та пом’якшення націоналістичної пропаганди через освіту. Не можна сумніватися, що в разі перемоги ми б самі рухалися в цих двох питаннях у схожому напрямку, тільки значно далі і глибше. У мовному питанні – до повного скасування привілеїв для будь-яких мов, а отже і до повного скасування статусу будь-якої мови як державної. У ідейному змісті освіти – до повного викорінення з усіх програм щонайменших залишків націоналізму, як українського, так і російського, так і будь-якого іншого. Адже подібні зміни об’єктивно створюють більш сприятливу обстановку для боротьби проти панування буржуазії. Якщо буде покінечено з дискримінацією російської мови, припиниться спекуляція російських націоналістів навколо цього болючого питання. А отже дискримінаційна політика не буде штовхати частину українських громадян до їх обійм. Значить, утворюється більш сприятливий клімат для формування класової свідомості і відриву російськомовного населення від націоналістів. Якщо з шкільних програм буде усунуто націоналістичну складову, не будуть рости молоді покоління отруєні хибним чуттям єдності експлуататора і експлуатованого. Менше буде людей, для яких поняття «українець» стоїть вище за класовий конфлікт. А отже знов-таки виникнуть більш сприятливі умови для розповсюдження класової свідомості, в тому числі і серед україномовної молоді.

Загальний висновок такий: поки нові урядовці не відмовилися від своїх обіцянок, треба тиснути на них, аби вони зробили хочь якісь кроки до обіцяного. Звісна річ, не треба себе тішити велики перспективами. Партія регіонів може як здійснити ці кроки, так і не вдатися до них. А якщо навіть і вдасться, то вони будуть частковими і непослідовними. Скажімо, за жодних умов школа не перестане бути засобом націоналістичного промивання мозків, бо буржуазія за будь-яких умов зацікавлена в пропаганді націоналізму. Націоналізм – це ідеологічний засіб пом’якшення класового розколу. Він допомогає буржуазії тримати у покорі експлуатованих, нав’язуючи їм думку про культурну спільність з експлуататорами. Але, погодьтесь, є якісна різниця, коли цю хибну єдність школа виховує на прикладі Івана Мазепи, і коли за еталон єднання взято фашиста Романа Шухевича.

Таким чином, вимальовується ось яка позиція: треба тиснути на Партію регіонів та зокрема Дмитра Табачника, аби вони не забули про свої обіцянки і хочь щось із них виконали. Позиція ця безпрограшна. В разі якщо вони нічого не зроблять, виникає виключно добра нагода викрити їх і довести, що це результат їхньої буржуазної природи. Те ж саме у випадку, коли ці зміни будуть мізерними. А у випадку, коли реформи в освіті стають дедалі глибшими, виникають ще більш сприятливі переспективи. По-перше, як вже згадано, створюються сприятливі умови для пропаганди комуністичних ідей непримиренної класової боротьби. По-друге, чим глибші демократичні реформи в освіті, тим важчий удар по так званих українських лівих. По КПУ, СПУ, ПСПУ, Союзу лівих сил тощо. Всі ці партії вже давно поставили в центр своєї агітації та пропаганди ті демократичні вимоги, які присутні в намірах Партії регіонів. Для них давно вже самоціллю є не соціалізм, а певні буржуазно-демократичні гасла, що не підпорядковані меті розвитку класової боротьби. Чим далі просунеться Партія регіонів у реалізації демократичних змін, тим очевиднішим буде, що подальше існування всіх цих лівих партій є безглуздим. Адже їхня програма буде виконана. А що вони зможуть після цього запропонувати? Класову боротьбу проти капіталу? Та ніколи в житті. Отже, всі ці псевдокомуністи та квазісоціалісти будуть зметені з політичної сцени. Коли їх не буде, марксистам-ленінцям буде значно легше донести до трудящих свою істину.

І останнє. Реалізація запропонованої тактики не означає об’єднання з будь-якою політичною силою буржуазії. КПУ теж думає, що вона буде на щось тиснути, тому що увійшла до коаліції. Але це тиск зверху – шляхом змови буржуазних політиканів. А нам потрібен

тиск знизу,

з боку трудящих мас та прогресивного студентства,

за умови збереження повної організаційної самостійності

і з постійною пропагандою непримиренності класів, ідеалів комунізму та викриттям класового ворога.

А чи будемо ми тиснути на Табачника, чи на іншого міністра – справа другорядна.